У квітні 2010 р. виповнилося 2 роки, як я створив і адмініструю журналістські групи в соціальних мережах в інтернеті. За цей час можна зробити деякі висновки про необхідність соцмереж для журналістів, їхню поведінку в них, популярність та ефективність такого різновиду комунікації.

Viktor Kovalenko
Групи для журналістів

Йдеться про одну з популярних в Україні соціальних мереж “Однокласники”, де я адмініструю групи з українськими назвами “Телебачення України” та “Журналісти України”. За два роки до них приєдналися відповідно 1260 та 850 учасників. Основна маса долучилася до груп у перший рік. Тепер же динаміка росту сповільнилася до 1-5 учасників на тиждень.

Принцип наповнення груп із самого початку був винятково професійний – тільки ті, хто працює в журналістиці та на телебаченні. Бо мета, яку я перед собою ставив, сторивши ці групи – саме професійна комунікація. Тому деяким бажаючим потрапити на телебачення чи вважатися журналістом, а їх було пара сотень, доводилось відмовляти. Визначати, хто стає учасником, а хто ні, можливо завдяки тій інформації, яку користувачі соцмереж поширюють про себе (місця роботи і фотографії). Декому ставилися і прямі запитання про приналежність до журналістики або телебачення.

На форумах обох груп учасники створили приблизно рівну кількість тем для обговорення: від 120 до 130.

Незмінним попитом користуються теми про вакансії, пошук роботи і кастинги. Ефективно це для учасників і роботодавців чи ні – встановити не вдається, оскільки в соцмережах не прийнято про це розповідати – залишають тільки коротке повідомлення і контакти. Розмови про умови роботи тривають приватно.

Популярними серед учасників виявилися теми про те, хто, ким і де працює. Однак називають місця роботи і спеціалізацію переважним чином журналісти не з Києва. З цього можна зробити висновок, що столичні журналісти і телевізійники в пошуках роботи не користуються соцмережами, віддаючи перевагу особистим знайомствам.

Третє популярне в групах – пошуки героїв та експертів для програми\публікації, або інколи і спонсора\фінансування. Одному учаснику були дуже треба контакти одного мільярдера, який володіє ЗМІ. На це відкрито відповіли його офіційними контактами. Більш точною контактною інформацією учасники, якщо і обмінюються, то приватно. Так само контакти героїв\експертів не оприлюднюються для всіх.

Серед тем для обговорень популярними були ті самі, про які говорять в колективах ЗМІ в так званих “курилках”. Це, наприклад, негатив у теленовинах, майстерність в стенд-апах, скандали журналістів з політиками, . Досить жваво й подекуди конфліктно обговорювалися такі внутрішньоцехові теми, як “Чи псують журналіста великі гроші?”, “Пити чи не пити?”, “Чи є школа в журналістиці?”, “Авторська позиція”, “Заздрість серед творчих людей”, “Не тільки в нас все так погано”, “День телебачення і радіо”, про дублювання кіно і серіалів українською тощо. Інші професійні теми, як, наприклад, про свободу слова, інтелектуальну власність, соціальну відповідальність, іноземний медіа-досвід, як правило, не викликають значної зацікавленості.

Актуальні політичні теми, як, наприклад, епідемія грипу, уряд і опозиція, гострі ток-шоу та публікації не спонукають журналістів і телевізійників до обговорень в соцмережах. Швидше за все, журналісти оцінюють політику, як свою рутинну роботу, яку обговорювати в соцмережах немає сенсу. Виняток – дискусії про минулі вибори Президента.

Час від часу бувають прохання про пораду і допомогу в складних ситуаціях, але фахові відповіді на них бувають рідко. Не дуже бажають учасники груп “Телебачення України” і “Журналісти України” ділитися жартами, анекдотами, кумедними ситуаціями та розповідати про поїздки. Судячи з цього, напрошуються висновки, що соцмережі не відіграють майже ніякої ролі з точки зору солідарності журналістів в Україні й не є джерелом фахової інформації. Тут висловлюються і отримують розуміння та співчуття, але не конкретну допомогу.

Постійно, проте не масово в групах з ‘являються оголошення про конкурси для глядачів, стажування і поїздки для журналістів, прес-тури, презентації, прес-конференції та відкриття нових ЗМІ. Проте, як показує дворічний досвід, ефективність соцмереж, як інструменту Media Relations в Україні, на який варто спиратися PR спеціалістам, лишається дуже і дуже низькою. Скептики Web 2.0 лишаються праві. Принаймні, поки що.

Advertisements