На одному інтернет-форумі для спеціалістів зі зв’язків з громадськістю та журналістів хтось запитав поради, кого варто запрошувати на тренінг для українських бізнесменів, щоб навчити їх спілкуватися з пресою. Серед багатьох імен PR менеджерів і медійників, які могли б це робити, згадали й про американця, який давно живе в Києві, Майкла Вілларда. Він відомий, як власник Willard Group, видавець Willard Marketing Monthly й Ukrainian Observer, а також книг про комунікації в Східній Європі “Танці з ведмедем” (Dancing with the Bear) та “Піарщик” (The Flak). На блозі містера Вілларда написано, що він є коуч високого рівня. Але чи ця майстерність і цей рівень потрібні українському бізнесу, щоб розмовляти з мас-медіа?

На мою думку, ці рівні з кожним роком все більше віддаляються один від одного, особливо якщо говорити про молоде покоління управлінців. Талановиті молоді менеджери, дістаючи гарну західну освіту, виїжджають з України, а ті, хто лишається, дедалі частіше запитують про прості рецепти – як робити так, щоб нічого не говорити й контролювати інформацію. Media Relations, головна мета яких налагодити постійний потік інформації від бізнесу до медіа, ризикують поступово бути  заміненими на мовчання.

22 травня містер Віллард виступив в Києві перед деякими редакторами ЗМІ. В тому, що він говорив журналістам, є декілька цікавих моментів, які потребують фахової дискусії.

“Зараз у нас є те, що називається громадянською журналістикою. Але я не хотів би дізнаватися новини від журналіста, який як слід не знає, як написати гарну статтю з фактами. Я би не хотів, щоб аматори повідомляли мені новини. Коли я читаю щось із новин в газеті чи інтернеті, я волів би знати, що це написане для мене професіоналом, а не тим, хто міг би ним бути чи хотів би”, заявив Майкл Віллард.

Він має рацію. На мою думку, в останні 15 років масовий притік аматорів в українські мас-медіа й інтернет-медіа, про яких каже Віллард, стимулювався бізнесменами – власниками засобів масової інформації та політиками. Сильні, професійні журналісти можуть стати для них незручними й неконтрольованими, через них можуть бути проблеми, тому безпечніше мати справу з тими, хто ще не розуміє багатьох речей. Як наслідок, громадяни приймають політичні, ділові, соціальні рішення не основі неповної інформації або наосліп.

“Громадськість заслуговує на якісне й повноцінне висвітлення подій справжніми журналістами. Вона заслуговує на  вдумливі коментарі, а не невідомо що з блогів від шибеників, що біля компьютерів. У блогосфери своє місце, але це не новини. В ній на 90% особиста позиція”, зауважує Віллард.  І застерігає: “Заробляйте довіру до себе, незалежно чи це друковане видання чи сайт в інтернеті. Якщо ви дозволяєте бізнесу купувати ваші публікації – припиніть це заради всього святого. Якщо не зробите цього, ваша газета ніколи не буде дійсно газетою, а лише рекламним листком, який маскується під ЗМІ”.

Протягом моєї кар’єри в PR я не платив журналістам, але стикався з їхніми проханнями платити, а також із бажанням бізнесменів купувати голос журналіста чи публікації. На жаль, явище платних публікацій (джинса) в Україні існує і воно, за моїми спостереженнями, розквітло в останні 10 років.

Допоки деякі українські бізнесмени і деякі журналісти будуть вважати, що все купується та продається, то не тільки ставитиметься під загрозу репутація їхнього бізнесу, зникатиме потреба в кваліфікованих медіа-тренінгах, а й розмиватиметься суть свободи слова та зв’язків з громадськістю.

Advertisements