16 грудня 2012 р. Президент США побував в місті Ньютаун, штат Коннектикут, де взяв участь в молитовних чуваннях в пам’ять про 26 загиблих від пострілів озброєного нападника в початковій школі району Сенді Хук. Серед загиблих – 20 дітей віком 6-7 років. До вашої уваги мій переклад виступу Барака Обами перед громадою Ньютауна на цих молитовних чуваннях.

БАРАК ОБАМА: Дякую вам! Дякую губернатору, всім сім’ям, тим першим, хто зреагував на трагедію, громаді Ньютауну, священикам і гостям!

Святе Письмо каже нам: «…Ми не втрачаємо відваги. Хоч наша зовнішня людина і занепадає, однак наша внутрішня оновлюється день-у-день.  Бо те, що одну мить триває, – наше легке горе – готує нам понад усяку міру вічну вагу Слави – нам, які дивляться не на видиме, а на невидиме. Видиме бо – дочасне, а невидиме – вічне. Бо знаємо, що коли земне наше житло, намет розпадається, то ми маємо будівлю Божу, будинок нерукотворний і вічний на Небі» [2 Кор. 4:16-5:1]

Ми зібралися тут вшанувати пам’ять 20-ти прекрасних дітей і 6-ти видатних дорослих. Вони віддали своє життя в школі, такій як і будь-яка школа тихого містечка будь-де в Америці, сповненого добра і гідних людей.

Я приїхав сюди до Ньютауна, щоб передати вам любов і молитви всього народу. Я добре знаю, що слова навряд чи осягнуть глибину вашої печалі чи вилікують ваші поранені серця. Можу лише сподіватися, що ці слова допоможуть вам знати, що ви не одні в своєму горі, що ним охоплений весь наш світ, і ми по всіх наших землях плачемо разом з вами. І ми міцно обняли своїх дітей.

Ви повинні знати, що ми зробимо все, щоб вас втішити. Ми радо візьмемо на себе будь-яку частину вашої печалі, щоб полегшити цей важкий тягар.

Ньютауне, ти не один!

У ці тяжкі дні ви надихнули нас прикладами стійкості, намірів та жертовності. Ми знаємо, що коли небезпека прийшла в стіни початкової школи ім. Сенді Гук, її вчителі не відступили. Вони не похитнулися. Давн Гокспрунг та Мері Шерлач, Вікі Сото, Лорен Рассі, Рейчел Давіно та Анна Марія Мерфі – вони поступили так, як і ми всі сподіваємося, що могли б поступити в таких жахливих обставинах: з мужністю, любов’ю та турботою віддавши власні життя заради дітей.

Ми знаємо, як інші вчителі забарикадували дітей в класних кімнатах та запевняли їх: «Чекаймо на добрих людей! Вони вже йдуть нас рятувати. Усміхніться!» Ми знаємо, що ці добрі люди прийшли – ці перші, хто зреагував, хто прибув на місце допомогти постраждалим знайти безпечне місце, втішити потребуючих, та при цьому тримаючи себе в руках, незважаючи на шок і травму – адже такою є їхня робота.

Ми знаємо про епізоди, коли школярі допомагали один одному, трималися за руки і відповідально, наскільки можуть діти, слухалися інструкцій.

[щирий сміх]

Один хлопчик навіть старався підтримати дітей словами: «Я знаю карате. Тому все буде гаразд. Я нас виведу».

[щирий сміх]

Ньютауне, ти, як громада, надихнув нас! Перед лицем невимовного насильства, перед лицем бездушного диявола ви трималися один одного. Ви піклувалися один про одного. І ви полюбили одне одного. Таким і запам’ятається Ньютаун. І з часом та Божою благодаттю ця любов проведе вас крізь біль.

Водночас, перед нами, як нацією постали важкі запитання. Знаєте, хтось колись змалював радість та страх батьківства, як ніби це весь час жити в умовах, коли ваше серце вже не з вами. Після першого крику ці дорогоцінні, живі частини нас – наші діти – постають перед світом з його можливими нещасними випадками чи злими умислами. Всі батьки знають, що вони здатні на все, аби захистити дітей. Але також ми знаємо, що після першого кроку та з кожним наступним кроком діти дедалі більше віддаляються, і ми не завжди можемо бути разом з ними.

Вони переживатимуть свої слабкості та невдачі, розчарування та потрясіння, а ми будемо вчитися, що найважливішим завданням є виховувати їх самостійними, самодостатніми та витривалими, готовими без страху вийти в світ. Ми також знаємо, що не можемо навчити їх цьому самі. В певний момент у нас настає шок від усвідомлення, що незважаючи на те, наскільки сильно ми любимо своїх дітей…

…ми не можемо виховувати їх самі. І що оберігати їх та добре вчити – це наша спільна справа з допомогою друзів, сусідів, громади та всього народу.

Так до нас приходить розуміння спільної відповідальності за кожну дитину! Що нам треба покладатися на інших, які допомагають доглядати за нашими дітьми, і що, зрештою, всі ми є батьками та всі діти є нашими.

Дбати про своїх дітей – це найперше завдання, наша найголовніша справа. Якщо ми з цим не впораємося, то не впораємося і ні з чим іншим. Саме за цим критерієм нас і оцінюють, як суспільство.

З огляду на це, чи можемо ми чесно, як народ, визнати, що виконуємо свої обов’язки?

Чи можемо ми чесно сказати, що робимо достатньо, аби убезпечити всіх наших дітей?

Чи можемо ми, як народ, сказати дітям, що ми разом з ними, що ми їх любимо і вчимо їх любити навзаєм?

Чи можемо ми визнати, що робимо достатньо, аби дати всім дітям в цій країні шанс прожити життя щасливо та змістовно, на який вони заслуговують?

Я розмірковував над цим кілька останніх днів. Якщо ми чесні із собою, то відповіддю на ці запитання буде «ні». Ми не робимо достатньо. І нам доведеться змінитися…

Відколи я став Президентом, це вже четвертий раз, коли ми зустрічаємося для висловлення співчуття громадам, котрі пережили массові вбивства. Це вже вчетверте, коли ми обнімаємо тих, хто вижив. Це вже вчетверте, коли ми втішаємо сім’ї загиблих. Крім цього по всій країні тривають нескінченні серії трагічних перестрілок, майже щодня лунають повідомлення про загиблих, багато з яких діти – як в малих, так і у великих містах Америки. Жертвами стають ті, чиєю єдиною провиною було те, що вони опинились не в тому місці і не в той час.

Ми не можемо більше з цим миритися! .. Треба покласти край цим трагедіям… І щоб їх більше не було, ми повинні змінитися.

Нам скажуть, що у подібного насильства є комплексні причини. Це так. Ніякий закон чи пакет законів не здатні прибрати диявола з нашого світу чи запобігти безглуздому акту насильства в нашому суспільстві, але це не може бути виправданням бездіяльності!.. Безперечно, нам може бути краще, ніж тепер.

Якщо є змога зробити бодай один крок, що дозволить вберегти ще одну дитину, ще одного батька, ще одне місто від того горя, яке спіткало Туксон і Аврору, Оек-Крік та Ньютаун, а також громади від Колумбіни до Блексбурга… тоді у нас безперечно є зобов’язання спробувати зробити цей крок!

У найближчі тижні я застосую всю владу своєї адміністрації, щоб спонукати співгромадян зробити зусилля заради попередження подібних трагедій – починаючи з системи правопорядку і фахівців психотерапії  до батьків та вчителів.

Бо який у нас вибір?! Ми не можемо ставитися до таких подій, як до буденних!

Чи ми вже готові визнати власне безсилля перед лицем таких кривавих розправ, бо політика – це надто складна справа?

Чи ми вже готові визнати, що це насильство щодо наших дітей рік за роком, і далі рік за роком є своєрідною платою за нашу свободу?

[Пауза]

Знаєте, всі світові релігії, представники більшості з яких є тут, починалися з простих запитань: Чому ми тут? Що надає значення нашому життю? Що дає сенс нашим вчинкам?

Ми знаємо, що наш час на Землі є швидкоплинним. Ми знаємо, що в кожного буде своя частка задоволення та болю, що навіть після того, як ми досягли якогось земного успіху у вигляді багатств, влади, слави чи просто комфорту, ми певною мірою розуміємо, що здобули не те, на що сподівалися. Нам це відомо, незважаючи на те, наскільки добрими є наші наміри. Ми всі завжди спотикнемося кожен по-своєму.

Ми помилятимемось, ми долатимемо труднощі. І, навіть якщо ми намагаємося творити добро, то знаємо, що більшість часу проведемо в темряві часто нездатні зрозуміти небесні плани Бога.

Є тільки одне, в чому можна бути певним – це любов до своїх дітей, своїх сімей та один до одного. Обійми маленької дитини – ось що справді має значення!

Справді мають значення спогади про дітей, радість від них, цікавість в їхніх очах, шалена і безмежна любов до них, любов, яка робить нас сильнішими та єднає заради чогось більшого.

Ми знаємо, що робимо правильно, піклуючись про дітей… гарно їх навчаючи… та показуючи їм, як творити добро… Коли ми так робимо, то не робимо нічого поганого. Всім нам слід бути певними в цьому. І саме про це ви, мешканці Ньютауна нам нагадали! Саме цим ви нас надихнули! Ви нагадали нам про те, що справді має значення. Саме це рухатиме нас вперед в усіх справах допоки не скінчиться наш земний час, відміряний Богом.

«Ісус сказав їм: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне». [Mт 19:14]

Шарлотта… Деніел… Олівія… Джозефіна… Ана… Ділан… Мадлен… Кетрін… Чейз… Джессі… Джеймс… Грейс… Емілі… Джек… Ноа… Керолін… Джессіка… Бенджамін… Авіель… Еллісон… Бог всіх їх покликав додому.

Звертаюсь до всіх – давайте знайдемо силу пережити це і зробити нашу країну гідною їх пам’яті! Нехай Бог помилує та прийме до свого небесного дому всіх, кого ми втратили! Нехай Бог Своєю святою благодаттю обдарує тих, хто є з нами! А також нехай Бог благословить та візьме під Свою опіку громаду Ньютауна та всі Сполучені Штати Америки!

[Цитати зі Святого Письма наведені за укр. перекладом Біблії Іваном Хоменком]

Advertisements