До вашої уваги мій український переклад ессе історика і професора Єльського університету Тімоті Снайдера (Timothy Snyder) “Битва в Україні означає все: фашизм повертається в країну, яку колись зруйнував”. Це ессе опубліковане у виданні “Нью Ріпаблік” 11-го травня 2014 р. і є розширеною версією статті Снайдера, яка раніше вийшла в німецькій газеті “Франкфуртер Альгемайне Цайтунг”.

Timothy Snyder
Тімоті Снайдер

Ми легко забуваємо, як працює фашизм: як яскрава і сяюча альтернатива світським обов’язкам повсякденного життя, як свято вочевидь і повністю ірраціонального напротивагу здоровому глузду й досвіду. Фашизм змальовує збройні сили так, що вони не виглядають збройними силами; змальовує байдужість до законів війни в плані людських втрат; змальовує свято “імперії” після безглуздих земельних завоювань. Фашизм означає свято оголеної чоловічої статури, зацикленість на криміналізованому та підробному гомосексуалізмі. Фашизм заперечує лібералізм і демократію, як ганебні форми індивідуалізму, наполягає на перевазі колективної волі над індивідуальним вибором і фетишизує славні подвиги. Оскільки подвиг для фашизму є всім, а слово – нічим, то слова використовуються тільки для змалювання подвигів і творення з них міфів. Правди для фашизму не існує, а отже історія є для нього нічим іншим, як політичним знаряддям. Гітлер міг висловлюватися про Св. апостола Павла, як про ворога, а Муссоліні міг прикликати духи римських імператорів. Через 70 років після кінця Другої світової війни ми забули, наскільки очевидним фашизм був для європейців, і що тільки перемога у війні дискредитувала його. Зараз ці ідеї знову завойовують маси в Росії, в країні, яка історично організовує свою політику навколо радянської перемоги в тій війні. Російські фанфари знаходять відгомін і в Німеччині, яка була переможена, й здавалося б мала винести з цього урок.

Революцію плюралізму в Україні Москва сприйняла як власну шокуючу поразку, і у відповідь напала на європейську історію.  Тоді як європейці з острахом чи захопленням спостерігають за розповсюдженням російського спецназу з Криму по Донбасу і Луганщині, пропагандисти Владіміра Путіна намагаються затягнути їх у паралельну реальність, в історичний дискурс відмінний від переконань більшості українців та свідчень, заснованих на доказах. “України ніколи не існувало в історії”, йдеться в цьому дискурсі. “А якщо і існувала, то тільки як частина Російської імперії. Українці не існують, як нація, і в переважній більшості вони є малоросами”, стверджується в дискурсі.  Але якщо України і українців не існує, то не існує Європи і європейців. Якщо Україна зникне з історії, то зникне й місце найбільших злочинів як нацистського, так і сталінського режимів. Якщо в України немає минулого, тоді Гітлер ніколи не намагався створити імперію, а Сталін ніколи не практикував терор через голод.

Якщо Україна зникне з історії, то зникне й місце найбільших злочинів як нацистського, так і сталінського режимів.

Звісно, Україна має історію. Територію нинішньої України можна легко знайти в кожному ключовому періоді європейського минулого. Київська історія східно-слов’янської державності починається в Києві тисячоліття тому. Її суперництво з Москвою починається після століть правління з Вільнюса і Варшави, а входження українських земель до складу Радянського Союзу стає можливим тільки після того, як збройні та політичні труднощі переконали більшовиків, що до України слід ставитися, як до окремого політичного утворення. Після десятків спроб окупувати Київ Червона армія нарешті перемогла, і в 1922 р. Радянська Україна була заснована, як частина Радянського Союзу.

Київ
Фото Andrew Barkhatov // Flickr

Саме через те, що українців було тяжко підкорити, і через те, що Радянська Україна була західним кордоном СРСР, питання її європейської ідентичності було ключовим із самого початку радянського етапу історії. Радянська політика щодо Європи була двозначною: радянська модернізація повторювала модерність європейського капіталізму, але тільки заради його перевершення. Європа в цій схемі могла зображуватися як прогресивна або регресивна – в залежності від поточного моменту, перспектив та настрою лідера. В 20-х роках минулого століття радянська політика заохочувала розвиток українського інтелектуального і політичного класу в надії, що освічені українці пристосуються до радянського майбутнього. В 30-х роках радянська політика почала модернізувати село через колективізацію земель й перетворення селян в державних робітників. Це призвело до падіння виробництва, а також до масового спротиву з боку українських селян, які вірили в приватну власність.

Сталін перетворив свої помилки на тріумф, звинувативши в негараздах українських націоналістів та їхніх західних прибічників.

Йосип Сталін перетворив свої помилки на політичний тріумф, коли звинуватив у негараздах українських націоналістів та їхніх західних прибічників. Він продовжував вилучення зерна в Україні, повністю усвідомлюючи, що прирікає на голод мільйони людей; а також знищив українську інтелігенцію. Понад 3 мільйони людей голодувало в Радянській Україні. Як наслідок, з’явився новий тип залякування, в якому Європа зображувалася тільки, як загроза. Сталін заявляв абсурдні речі, що українці спеціально голодували за вказівкою з Варшави. Згодом, радянська пропаганда почала оголошувати тих, хто говорить про голодомор, агентами нацистської Німеччини.

Так почалася політика протиставлення фашизму і антифашизму, в якій Москва була захисником всього доброго, а її критики оголошувалися фашистами. Ця дуже ефективна позиція тим не менше не завадила Москві в 1939 р. укласти альянс зі справжніми нацистами.  З огляду на нинішнє повернення російської пропаганди до теми антифашизму, дуже важливо пам’ятати, що головною мораллю маніхейства було безмежне служіння державі. І антифашизм, як стратегія риторики, відрізняється від власне протистояння справжнім фашистам.

Сталін розглядав Україну, як об’єкт “внутрішньої колонізації”. А Гітлер відводив українцям роль “недолюдей”, які непридатні до політичного життя.

Україна була в центрі політики, яку Сталін називав “внутрішньою колонізацією”, “експлуатацією селян краще всередині Радянського Союзу, ніж населення у віддалених колоніях”. Вона була також і в центрі планів Гітлера стосовно зовнішньої колонізації. Нацистським життєвим простором, попри все, була саме Україна. Її родюча земля мала бути розчищена радянською владою і експлуатуватися заради Німеччини. Гітлерівці планували продовжувати використання сталінських колгоспів, але розвернути поставки продуктів зі Сходу на Захід. В той самий час німецькі планувальники очікували, що майже 30 мільйонів населення Радянського Союзу вимре з голоду. Ясна річ, що в такій матриці українцям відводилася роль “недолюдей”, які непридатні до нормального політичного життя. Жодна європейська країна не була об’єктом настільки інтенсивної колонізації, як Україна, й жодна європейська країна настільки сильно від неї не постраждала: це було найсмертельніше місце на Землі між 1933 і 1945 рр.

Йосип Сталін
Йосип Сталін

В той час, як основною метою Гітлера було знищення Радянського Союзу, він потребував альянсу з ним, щоб розпочати збройний конфлікт. В 1939 р., коли стало зрозуміло, що Польща буде оборонятися, Гітлер залучив Сталіна до подвійного вторгнення. Сталін зі свого боку роками мріяв про таке запрошення. Радянська політика була вже тривалий час націлена на руйнацію Польщі. Більше того, Сталін вважав, що альянс із Гітлером (іншими словами – співробітництво з європейськими крайніми правими) є ключовим для знищення цілої Європи. Він сподівався, що його альянс з Німеччиною зіштовхне її із західними сусідами, що мало б призвести до послаблення і навіть руйнування європейського капіталізму. Ці розрахунки не дуже відрізняються від певних розрахунків Путіна сьогодні.

Наслідками спільного німецько-радянського вторгнення була поразка Польщі, знищення польської державності, а також важливий поштовх до розвитку в українському націоналізмі. В 30-ті роки в Радянському Союзі не було українського національного руху, був лише терористичний рух в Польщі, відомий як Організація українських націоналістів (ОУН).  Він був трохи більше, ніж подразник в мирному житті; зате під час війни його важливість зросла. ОУН виступала як проти польської, так і проти радянської влади на територіях, які вони вважали українськими, а отже розглядали вторгнення Німеччини на Схід як єдиний спосіб розпочати процес побудови української державності. Так ОУН підтримувала Німеччину в її нападі на Польщу в 1939-му, та підтримала в 1941-му, коли Гітлер зрадив Сталіна й напав на СРСР. В той же час українські ліві революціонери, яких було досить багато до війни, часто переходили на бік правих одразу після знайомства з радянською владою. Радянські спецслужби вбили лідера ОУН, і це призвело до боротьби за владу між фракціями начолі зі Степаном Бандерою і Андрієм Мельником.

Гітлер не був зацікавлений в проекті Україна, тому лідерів українських націоналістів було вбито або ув’язнено.

Степан Бандера
Степан Бандера

Українські націоналісти спробували політично співпрацювати з Німеччиною в 1941-му, але їм не вдалося. Сотні українських націоналістів приєдналися до німецького вторгнення в СРСР в якості скаутів та перекладачів, а деякі з них допомагали німцям організовувати погроми євреїв. Українські націоналістичні політики намагалися реалізувати свою місію, і в червні 1941-го проголосили незалежну Україну. Гітлер був повністю не зацікавлений в цьому проекті, тому переважну більшість лідерів українських націоналістів було вбито або ув’язнено. Бандера провів більшу частину війни в тюремному таборі “Заксенгаузен”.

В часи війни багато українських націоналістів готували повстання в той момент, коли радянська влада мала прийти на зміну німецькій. Вони розглядали СРСР, як головного ворога – частково з ідеологічних причин, але головним чином тому, що він перемагав у війні. На території Волині націоналісти заснували Українську повстанську армію (УПА), метою якої було якимось чином завдати поразки радянській владі після того, як вона переможе Німеччину. А тим часом УПА провела масову і смертельну етнічну чистку поляків в 1943-му, вбивши також і багато євреїв, які переховувалися у поляків. Це жодним чином не було співпрацею з німцями, а було смертельною частиною того, що лідери УПА розуміли під національною революцією. Також українські націоналісти вели боротьбу проти радянської влади під час жахливої партизанської війни, в якій обидві сторони вдалися до брутальних тактик.

З німецькими окупантами співпрацювали тисячі росіян, й продемонстрували в цьому ані менше, ані більше завзяття, ніж українці.

З огляду на все, політичне співробітництво та повстання українських націоналістів було мізерним елементом в історії німецької окупації. Внаслідок війни на території України загинуло майже 6-ти мільйонів людей, в тому числі 1,5 мільйона євреїв. Місцеве населення співпрацювало з німцями по всій окупованій Радянській Україні, так само як місцеве наслення співпрацювало з ними й на іншій окупованій території СРСР й, зокрема, в окупованій Європі. Тисячі росіян теж співпрацювали з німецькими окупантами й продемонстрували в цьому ані менше, ані більше завзяття, ніж українці.

Справжній контраст існує не між українцями й радянськими народами, а між радянськими людьми і західними європейцями. Назагал від рук німців загинуло набагато більше радянських людей в уніформі чи без неї, ніж західних європейців. Набагато більше людей в Україні загинуло від рук німців, ніж співпрацювало з ними – це те, що відрізняє її від будь-якої країни континентальної Західної Європи. Набагато більше людей з України воювало проти німців, ніж на їхньому боці – і це також те, що відрізняє її від будь-якої країни Західної Європи. Переважна більшість українців воювала у війні в уніформі Червоної армії. І українців в боротьбі проти Вермахту загинуло більше, ніж американських, британських і французьких солдатів разом узятих.

Сталінська пропаганда під час війни прославляла українців за перенесені страждання і силу спротиву, а після неї оббріхувала й зачищувала за нелояльність.

Російська пропаганда сьогодні фальшиво твердить, що Червона армія була російською армією. Якщо сприймати її, як російську, то українців треба було б розглядати, як ворогів. Після закінчення війни саме такий спосіб думання і був запроваджений Сталіним. Так само сильно, як українців прославляли під час війни за перенесені страждання і силу спротиву, так само сильно після війни їх оббріхували й зачищували за нелояльність. Пізній сталінізм увібрав в себе певний різновид російського націоналізму, а ідея Сталіна про Велику вітчизняну війну мала 2 цілі:

  • Велика вітчизняна війна почалася в 1941-му, а не в 1939-му. Тому нацистсько-радянський альянс був забутий.
  • Вона поставила Росію в центр подій попри те, що Україна була центром війни, а євреї – її головними жертвами.

В пам’яті політиків сьогодні більше значення має пропаганда 70-х років, ніж досвід війни. Сучасне покоління російських політиків є дітьми 70-х, а отже дітьми культу війни від Леоніда Брежнєва. За Брежнєва війна стала суто російською без українців і євреїв. Євреї постраждали більше, ніж інші радянські народи, проте Голокост опинився поза радянською історією. Навпаки, на ньому радянська пропаганда наголошувала по відношенню до Заходу, і провина за страждання євреїв перекладалася на українців та інших націоналістів — на людей, котрі проживали на територіях, завойованих Сталіним, як союзником Гітлера в 1939-му, а також на людей, які протистояли радянській владі, коли вона повернулася в 1945-му. Це традиція, до якої російські пропагандисти повернулися під час сьогоднішньої української кризи: повна байдужість до Голокосту за винятком аполітичного використання його для маніпулювання людьми на Заході.

Леонід Брежнєв
Фото Vladimir Lysenko // Flickr

Можливо, найбільша загроза для української ідентичності походить саме з брежнєвського періоду. Замість винищення України за допомогою голоду та засудження українців за війну, брежнєвська політика зосередилася на асиміляції освічених українців в лавах гуманітарної та технічної інтелігенції. Як наслідок, українську мову прибрали зі шкіл, й, зокрема, з вищої освіти. А тих українців, які продовжували наполягати на правах людини, карали в’язницею або утриманням в бридких психіатричних лікарнях. В такій атомосфері українські патріоти і навіть українські націоналісти, які були носіями ідентичності, відкладали убік старі аргументи про історичну спадкоємність на користь більш прагматичних політичних інтересів.

В грудні 1991 р. понад 90% мешканців Радянської України проголосували за незалежність (включно з більшістю в усіх регіонах України). Так Росія і Україна пішли різними шляхами. Приватизація і беззаконня призвели до олігархії в обох країнах. В Росії олігархів поглинула центральна влада, тоді як в Україні вони створили свій особливий тип плюралізму. До недавнього часу всі Президенти України балансували мід Сходом і Заходом в міжнародній політиці, а також між олігархічними кланами – в політиці внутрішній.

Приголомшлива клептократична корупція підштовхнула Януковича до зближення з Росією і Путіним, бо економічна співпраця з ЄС могла б мати правові наслідки для його економічної влади.

Віктор Янукович
Віктор Янукович

Віктор Янукович після обрання у 2010 р. зробив  незвичне – спробував повністю покінчити з плюралізмом. У внутрішній політиці він створив фальшиву демократію, де його головним опонентом стала крайня права партія “Свобода”. Так він створив ситуацію, за якої міг би виграти вибори і сказати закордонним спостерігачам, що він, принаймні, кращий за націоналістичну альтернативу. В міжнародній політиці ситація підштовхнула його до зближення з Росією і Путіним, але не стільки через те, що він сам цього хотів, а через те, що клептократична корупція була настільки приголомшливою, що серйозна економічна співпраця з Європейським Союзом могла б мати правові наслідки для його економічної влади. Янукович, як вважається, вкрав із державної казни так багато, що в 2013-му країна опинилася на межі банкрутства – і це теж зробило його уразливим перед Росією. Москва ж хотіла коригувати політику Януковича і позичати йому необхідні для бюджетних виплат кошти за політичною ціною.

В 2013-му коливання Януковича між Росією та Заходом вже було неможливе. На той час Москва перестала грати, як просто російська держава з більш-менш передбачуваними інтересами, а перейнялася величнішою візією євразійської інтеграції. Євразійський проект має 2 завдання:

  • Створення економічного блоку з Росії, України, Білорусі та Казахстану.
  • Знищення Європейського Союзу завдяки підтримці європейських крайніх правих.

Мета Путіна була і є максимально простою. Його режим залежить від продажу вуглеводнів, які качаються в Європу. Об’єднана Європа могла б провадити справжню політику енергетичної незалежності під тиском російської непередбачуваності та глобального потепління — або під тиском і одного, і другого. А роз’єднана Європа може лишатися залежною від російських вуглеводнів.

Euromaidan Ukraine Protest Kyiv Kiev Євромайдан Україна Київ

Як тільки ці давно поховані амбіції Росії були сформульовані, гордовитий євразійський чобіт наступив на українське суспільство. Наприкінці 2013-го і на початку 2014-го спроба втягнути Україну в євразійську орбіту дала абсолютно протилежний результат. Спочатку Росія публічно переконала Януковича не підписувати торгівельну угоду з Європейським Союзом. Це спричинило протести в Україні. Тоді Росія запропонувала велику позику і вигідні ціни на газ в обмін на придушення протестів. Жорстокі, скальковані з російських закони, ухвалені в січні, лише трансформували протести в масовий рух. Мільйони людей, що приєдналися до мирних протестів, було раптово перетворено на злочинців, й дехто з них почав захищатися від міліції. Врешті-решт, Росія дала знати Януковичу, що він повинен “зачистити” Київ від протестуючих, щоб отримати позику. За цим послідувало снайперське кровопролиття в лютому, яке дало революціонерам чисту моральну й політичну перемогу, а також змусило Януковича втекти до Росії. Спроба створити про-російську диктатуру в Україні дала зворотній результат: повернення до парламентаризму, оголошення президентських виборів і зовнішня політика, зорієнтована на Європу.

Євразійські амбіції Росії чоботом наступили на українське суспільство. Але спроба створити в Україні про-російську диктатуру призвела до протилежного.

Це зробило революцію в Україні не лише стихійним лихом для російської зовнішньої політики, але і викликом для путінського режиму всередині Росії. Слабкість путінської політики полягає в тому, що вона не може протистояти діям вільних індивідуалів, які вирішують організовуватися у відповідь на непередбачувані історичні події. Російська пропаганда змальовує українську революцію, як нацистський заколот і звинувачує європейців, що вони підтримують цих ніби-то нацистів. Ця версія подій, попри всю сміховинність, виявилася дуже зручною для путінського ментального світу, оскільки вона прикриває його власну політику в Україні, замінюючи її на раптову акцію українців, інспіровану ззовні.

Повзучі російські вторгнення до Криму, Донецької та Луганської областей є безпосереднім викликом системі європейської безпеки, а також українській державі. Вони не мають нічого спільного з народним бажанням чи захистом прав: кримські соціологічні опитування ніколи не нарахували більшості, яка виступає за приєднання до Росії, а російськомовні в Україні почувають себе набагато вільніше, ніж російськомовні в самій Росії.

Сброд з європейських правих популістів, нео-нацистів і лівих радісно привітав результати путінського референдуму про анексію Криму.

Російська анексія стала можливою і за допомоги екстремістських союзників Путіна в Європі. Жодна поважна організація не виступила спостерігачем в електоральному фарсі, де, як було заявлено, 97% кримчан проголосували за те, щоб їх анексували. Але делегація сброду з правих популістів, нео-нацистів і членів лівої німецької партії Die Linke була рада приїхати і привітати результати. Серед німців, що побували в Криму, є четверо з Die Linke і один з правої Neue Rechte. Це є промовистим поєднанням. Приміром, партія Die Linke діє у віртуальній реальності, змодельованій російською пропагандою, де завданням для європейських лівих є критика українських правих — але не європейських правих, і, звісно ж, не російських правих. Те саме стосується й американського феномену заяв про випадковість української революції й обгрунтування необхідності російської контр-революції, які можна зустріти, приміром, на шпальтах таких видань як The Nation, Executive Intelligence Review Ліндона Лароша, а також в журналі інституту Рона Пола The Ron Paul Institute for Peace and Prosperity.

Звісно, є певне підгрунтя для побоювань з приводу крайніх правих в Україні. Партія “Свобода”, яка була кишеньковою опозицією Януковича, тепер має 3 з 20-ти міністерських портфелів в новому уряді. Ця квота більша, ніж їхня електоральна підтримка, яка знизилася до 2%. Деякі люди, які боролися проти міліції і також жодним чином не є більшістю, представляють “Правий сектор”, дехто з членів якого є радикальними націоналістами. Їхній президентський кандидат має підтримку менш ніж 1%, а сама група складається з близько 300 членів. Таким чином в Україні є підтримка крайніх правих, але вона менша, ніж в багатьох країнах-членах Європейського Союзу.

Київ повернувся до порядку одразу після революції, а новий уряд зайняв майже неочікувану виважену позицію перед лицем російського вторгнення.

Революційна ситуація завжди виводить екстремістів на перший план, але спостережливість за ними – теж в порядку. Досить показово, що Київ повернувся до ладу одразу після революції, а новий уряд зайняв майже неочікувану виважену позицію перед лицем російського вторгнення. Сьогодні в Україні є справжня різниця в політичних поглядах, а насильство відбувається на територіях, що контрольовані про-російськими сепаратистами. Єдиний сценарій, за якого українські екстремісти насправді проявлять себе, є сценарій, якщо Росія дійсно спробує вторгнутися в решту країни. Якщо президентські вибори відбудуться, як заплановано, в травні, тоді всі побачать непопулярність та слабкість українських правих. Це є однією з причин, чому Москва виступає проти цих виборів.

Independence Square in Kyiv Ukraine in April 2014Ті, хто критикує винятково українських правих, часто не можуть помітити 2 дуже важливі речі. По-перше, революція в Україні сталася завдяки лівим. Це був масовий рух такого гатунку, про який європейці і американці знають лише з історичних книжок. Ворогом цього руху був авторитарний клептократ, а його програмою – соціальна справедливість і буква закону. Його ініцював журналіст афганського походження, його першими жертвами стали вірменин і білорус, його підтримала мусульманська спільнота кримських татарів, а також багато українських євреїв. Серед загиблих в снайперському кровопролитті є єврей – ветеран Радянської армії. Багато ветеранів ізраїльських сил оборони воювали за свободу в Україні.

Майдан функціонував на двох мовах одночасно, на українській і російській, адже Київ – це двомовне місто, Україна – двомовна країна, а українці – двомовні люди. Справжнім двигуном революції був російськомовний середній клас Києва. Нинішній уряд, щоб там не казали, є свідомо мульти-етнічним і багатомовним. Фактично, Україна зараз є зосередженням значної кількості вільних ЗМІ російською мовою, оскільки важливі медіа в Україні виходять російською мовою і превалює свобода слова.

Люди можуть сказати все, що думають, по-російськи в Україні, але не можуть сказати це в самій Росії. Сепаратисти ж протестують, щоб бути в країні, де протести заборонені.

Ідея Путіна про захист російськомовних в Україні є абсурдом з багатьох причин, але однією з них є така: люди можуть сказати все, що думають, по-російськи в Україні, але не можуть сказати це в самій Росії. Сепаратисти на українському Сході, які, згідно з багатьма опитуваннями представляють меншість населення, протестують за те, щоб приєднатися до країни, де протести заборонені законом. Вони роблять все можливе, щоб завадити виборам, в яких можуть бути враховані законні інтереси українців Сходу. Якщо ці регіони приєднаються до Росії, їхні мешканці в майбутньому можуть забути, що таке результативне волевиявлення.

Ось друга річ, яка лишається непоміченою: авторитарні праві в Росії є вочевидь більш небезпечними, ніж авторитарні праві в Україні. В Росії вони при владі – це перше. В них немає значимих опонентів – це друге. Їм не треба пристосовуватися до виборів та міжнародних очікувань – це третє. І зараз вони проводять політику, яка відверто базується на етнічному поділі світу. Для них немає значення, ким є людина відповідно до закону та її переконань: той факт, що вона розмовляє російською мовою, робить із неї “фольксгеноссе”, що потребує російського захисту, тобто вторгнення. Парламент Росії надав Путіну право напасти на всю Україну та змінити її соціальну й політичну структуру, що є надзвичайно радикальною метою. Парламент Росії також надіслав Міністерству закордонних справ Польщі послання з пропозицією розділити Україну. На популярних російських телеканалах євреїв засуджують за Голокост; в провідній російській газеті “Ізвєстія” Гітлера реабілітовано, як гідного державного діяча, котрий протистояв підступному тиску Заходу; на День перемоги там проходить марш нео-нацистів.

Європейська інтеграція починається з передумови, що націонал-соціалізм і сталінізм є негативними явищами.

Все перелічене вище відповідає фундаментальній передумові Євразії. В той час, як європейська інтеграція починається з передумови, що націонал-соціалізм і сталінізм є негативними явищами, євразійська інтеграція починається з найбільш заїждженої та постмодерністської передумови, що історія – це просто мішок корисних ідей. Тоді, як євроїнтеграція передбачає ліберальну демократію, євразійська ідеологія повністю її відкидає. Головний євразійський ідеолог Алєксандр Дугін, який колись назвав фашизм “червоним, як наша кров”, зараз отримує в Росії більше уваги, ніж будь-коли. Його 3 головні політичні ідеї – необхідність колонізувати Україну, занепад Євросоюзу і бажаність альтернативного євразійського проекту від Ліссабону до Владівостоку — хоч і в м’якшій формі, але вже проголошені, як офіційна російська зовнішня політика. Дугін зараз надає радикальні поради лідерам сепаратистів на Сході України.

Putin Путін дезінформація
Фото Mitya Aleshkovsky / Flickr

Путін позиціонує себе зараз, як лідер крайніх правих у Європі, і керівники правих партій Європи клянуться йому в вірності. Тут присутня очевидна нестиковка: російська пропаганда розповідає Заходу, що проблема з Україною полягає в тому, що її уряд є занадто правим, але водночас Росія будує коаліцію з європейськими крайніми правими. Екстремісти, популісти і нео-нацисти побували в Криму і привітали електоральний фарс, як модель для Європи. Дослдник європейських крайніх правих Антон Шеховцов зазначив, що лідер ультра-правої партії Болгарії розпочав кампанію до Європейського парламенту в Москві. Італійський “Національний фронт” хвалить Путіна за його “мужню позицію стосовно впливового гомосексуального лоббі”. Грецькі нео-нацисти з “Золотого світанку” вбачають в Росії захисника України від “воронів міжнародного лихварства”. Хайнц-Крістіан Штрахе з австрійської FPÖ сюреалістично стверджує, що Путін – “чистий демократ”. Навіть Найджел Фарадж, лідер британської партії “Незалежність” нещодавно на теледебатах озвучив путінську пропаганду для мільйонів британських телеглядачів, абсурдно сказавши про присутність в Україні “кривавих рук Євросоюзу”.

Об’єднана Європа здатна і швидше за все адекватно відповість російській нафто-державі своєю узгодженою енергетичною політикою.

Президентські вибори намічені в Україні на 25-те травня (за випадковим збігом того ж дня, що і вибори до Європейського парламенту). Голосування на Штрахе в Австрії або Лє Пена у Франції чи навіть за Фараджа у Великій Британії тепер є голосуванням за Путіна. А занепад Європи означає перемогу Євразії. Це просто об’єктивна реальність: об’єднана Європа здатна і швидше за все адекватно відповість російській нафто-державі своєю узгодженою енергетичною політикою, тоді як зібрання народів, які сваряться, цього не зробить. Звісно, відновлення національної держави є популістською фантазією, а отже її інтеграція триватиме в тій чи іншій формі; все, що можна вирішити – це якою буде ця форма. Політики та інтелектуали колись казали, що немає альтернативи європейському проекту. Але тепер вона з’явилася – Євразія.

В України немає історії без Європи, але і в Європи немає історії без України. В України немає майбутнього без Європи, але і в Європи немає майбутнього без України. Упродовж століть історія України віддзеркалювала поворотні моменти в історії всієї Європи. Здається це справджується і сьогодні. Звісно, від європейців залежить, як усе обернеться принаймні на короткий час.

Advertisements