Анексія в лютому-березні 2014 р. Росією кримського півострова стала не лише першим після Другої світової війни серйозним викликом системі безпеки об’єднаної Європи, але і реанімацією давно забутого протистояння Росія – Туреччина за домінування в Чорному морі, а також в Середземномор’ї.

З цього приводу турецький міжнародний дослідник, професор зі Стамбулу і викладач Прінстона Акін Унвер (Akin Unver) написав 12 травня 2014 р. аналітичну статтю для видання «Форін Аферс» під назвою «Анкара про Чорне море: турецька і російська вікова боротьба за регіональне панування». З деякими твердженнями цієї статті можна сперечатися, з деякими погоджуватися, але, тим не менше, вони заслуговують на те, щоб не лишитися непоміченими українською аудиторією. Тому давайте розглянемо, як турки сприймають анексію Криму та ескалацію напруги в чорноморському регіоні.

Akin Unver
Акін Унвер

Як відомо, Оттоманська імперія втратила Крим в 1783 р., що вважається поворотним моментом в історії мусульманської та християнської цивілізацій. Як і цариця Катерина ІІ скористалася громадянською війною на півострові, так і Путін використав громадянську напругу на цій території, щоб виправдати її захоплення. Мета правителів Росії і тоді, і тепер зрозуміла – перетворення країни в глобальну силу, адже через Чорне море вони мають судноплавний доступ на Захід.

Звісно, протекторати Росії над Кримом ніколи не примушували турків перестати вважати себе пов’язаними із Кримом історично чи політично, –  пише Акін Унвер. Після 2-ї кримської війни в 19-му столітті, коли оттоманці відновили контроль над півостровом руками французів і британців, він перетворився на «Париж мусульманських інтелектуалів», де сформувалися отці турецького націоналізму: кримські татари Юсуф Акчура та Ісмаїл Гаспринський.

Акін Унвер цитує книгу американського історика Майкла Рейнольдса «Імперії, що руйнуються». В ній йдеться про те, що з 19-го століття Крим є проритетним об’єктом для оттоманської розвідки й секретних служб, які вважають, що в разі відокремлення України від Росії остання приречена на занепад (як і американський стратег Збігнєв Бжезінський), а отже відкриється вікно можливостей для турків відновити панування в чорноморському басейні. Як стверджує Рейнольдс, оттоманські спецслужби вважали найкращою стратегією для повернення Криму – розворушити там мусульмансько-татарське невдоволення.

Дивіться також: Інфографіка про депортацію кримсько-татарського народу

Не дивно, що в 1914-му оттоманці приєдналися до Першої світової війни на боці Антанти і розбомбили Севастополь – символ російського експансіонізму – та одержали успіх, паралізувавши російський флот. Але знову ж таки успіх став можливим завдяки зовнішнім силам, зокрема, німецьким військовим кораблям, –  зазначає Унвер. Він нагадує, як Посол Росії залишав Стамбул і пророкував: «Оттоманці можуть виграти битву, але програти вцілому. Якщо переможуть німці, то оттоманці стануть їхньою колонією. Якщо ж одержать гору британці, то Оттоманську імперію буде розшматовано». Росіяни в Першій світовій помстилися оттоманцям захопленням частини їхніх територій (посол Росії повернувся і хотів оголосити Стамбул російським містом), однак революція більшовиків у 1917-му поклала край загарбанню північного сходу сучасної Туреччини.

Turkey map

Пост-революційний більшовицький Радянський Союз був слабким, тому відмовився від експансіоністської стратегії заради співробітництва. Політичні перетворення переживала і Оттоманська імперія, перетворившись на Турецьку республіку Мустафи Кемаля Ататюрка. Як зазначає історик Акін Унвер, ера Леніна і Ататюрка вважається першим періодом співробітництва Росії і Туреччини, адже обидва лідери пост-імперіалістичних країн протистояли Заходу, незважаючи на такий камінь спотикання, як Крим.

З приходом до влади Йосипа Сталіна і внаслідок переділу сфер впливу після 2-ї світової війни Москва знову почала проявляти гегемонізм в Євразії. Сталін наполягав на реституції північно-східних провінцій Ардаган, Артвін і Карс, а також вимагав спеціального статусу для своїх кораблів в протоці Босфор. Сталін кілька разів порушував умови Конвенції Монтре від 1936 р., вважаючи її невідповідною повоєнному статусу СРСР, якому турецький уряд більше не указ. Акін Унвер цитує британські стенограми Ялтинської конференції, де Сталін полемізує з Вінстоном Черчілем:«Що робила б Велика Британія, якби Іспанія чи Єгипет закрити Суецький канал? Або що робили б США, якби хтось закрив Панамський канал?»

Як відомо, в 1956-му президент Єгипту Гамаль Абдель Нассер послухав Сталіна й закрив Суецький канал. Через це виник гострий збройний конфлікт між Єгиптом та Ізраїлем, а також Францією і Великою Британією, куди були втягнені США та СРСР. Туреччина вчинила в 50-ті роки минулого століття мудріше, ніж Єгипет. Щоб протистояти тиску Росії й не наражатися на збройний конфлікт з нею через Босфор, Туреччина відмовилася від мирної політики Ататюрка й змінила геополітичний курс, а в 1952 р. стала членом НАТО.

Після розвалу Радянського Союзу вдруге в історії настав період миру між Туреччиною і Росією: перша позиціонувала себе стабілізуючою силою в Чорному морі, а друга – як поставщик природного газу для всіх. Але в лютому-березні 2014-го трапилось дежа вю: анексія Криму, заяви Путіна про його стратегічну роль, наміри зміцнити Чорноморський флот, почастішання проходів кораблів РФ через Босфор і т.д.

Black Sea Fleet Russia

Акін Унвер скептично ставиться до популярного за Заході пояснення анексії Криму, як «відчайдушної, останньої спроби захвату території режимом, який розвалюється». Бо з турецької точки зору загарбання Криму повністю відповідає 340-річній історії протистояння двох чорноморських держав. Він нагадує що, по-перше, Росія розширюється тоді, коли її сусіди слабкі й нездатні відповісти. По-друге, її домінування в Чорному морі є лише плацдармом для подальших інтервенцій. По-третє, чорноморське домінування Росії безумовно означає черговий перегляд умов використання Босфору. Відомо, що країни Заходу розцінюють будь-яку присутність Росії в Середземному морі, як загрозу, тому Росії немає сенсу нарощувати силу лише в Чорному морі –  це її підготовка до конфлікту з головними геополітичним гравцями (не обов’язково збройного і негайного).

На думку турецького історика, багато з того, що відбувається сьогодні, було і в минулому. По-перше, відповідь Росії з боку країн Заходу зараз слабка та нескоординована. По-друге, конфлікт в Сирії продемонстрував, що США обмежені в своїй здатності проявляти силу поближче до «російської зони впливу». По-третє, практично кожна західна армія нині переживає значні бюджетні скорочення. Росія, можливо, теж слабка, але її сусіди ще більш слабші, й Захід не готовий їх захистити, – підкреслює Акін Унвер.

Хоч усе й виглядає сумно, але надією Туреччини на успішне протистояння апетитам Москви є те, що Сталін підштовхнув її до членства в НАТО. Анексія Криму може підштовхнути її згадати, що воно означає. Як підкреслює турецький історик, зараз не зрозуміло, чи буде НАТО вступатися за Україну. Той рівень захисту України, на який зважиться НАТО, демонструючи бажання стримати Росію, зумовить або участь Туреччини в цій акції стимування, або просто її розчленування під російським тиском.

Advertisements